Учебная работа. Расчет конденсатора-холодильника в производстве бензола

1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (Пока оценок нет)
Загрузка...

Расчет конденсатора-холодильника в производстве бензола

Позовний захист, як юридичний факт у римському цивільному праві

План

позовний захист цивільний римський Право

Вступ

. Поняття про юридичні факти, їх класифікація

. Позовний захист, як юридичний факт у римському цивільному праві

3. Позовна давність

4. Спеціальні засоби преторського захисту

список літератури

Вступ

Римська держава була найбільшою державою античного світу. Їі кордони простягалися від Британії до Вірменії, від Галлії і Германії до Єгипту та Іудеї. По суті справи це була чи не найбільша (якщо не брати до уваги колоніальних держав) імперія світу. Законодавство цього мультинаціонального об‘єднання мусило виробити такі правові норми, які, з одного боку, не викликали принципових заперечень у підданих метрополії та провінцій, а, з другого, — взаємно узгоджували інститути національного законодавства суб’єктів імперії. 3 врахуванням різного ступеня розвитку, національних традицій, релігійних вірувань тощо народів, що мирно чи силою зброї уживалися на території Римської держави, стає зрозумілою уся грандіозність завдання. По-друге, Римська держава історично виникла пізніше, ніж східні деспотії чи грецькі поліси, і у своєму праві мала змогу успішно запозичувати певні правові інститути, що склалися поза межами Риму. Наприклад, іпотека була винайдена в Стародавній Греції. Порівняльний аналіз допомагав узяти справді краще з правового досвіду народів-суб’єктів імперії. По-третє, історичний розвиток Римської держави та римського права охоплював тисячоліття. Умовною датою заснування Риму вважається 21 квітня 753 р. до н. є. Західна Римська імперія проіснувала до 476 р. н. є., Візантія, чия правову система була прямим продовженням римської традиції, протрималася ще тисячу років. І, хоча занепад рабовласницьких відносин у Візантії означав і занепад класичного римського цивільного права, ще кілька сот років воно трималося і навіть розвивалось та удосконалювалось. Тим самим отримуємо близько 1,5 тис. років, протягом яких проходили перевірку часом ті чи інші правові інститути, відкидалося застаріле і замінювалося удосконаленим новим. Напевно, жодна в світі правова система не може похвалитися подібними можливостями. По-четверте, Авторитет правознавців у Римській державі перебував на висоті, практично недосяжній у порівнянні з усіма минулими і навіть сучасними державами світу. В період Республіки кар’єра юриста відкривала найширші можливості для амбітних вихідців з усіх верств населення, а для осіб, які не належали до сенаторської верстви, взагалі стала єдиним можливим шляхом до найвищих державних посад. Досить згадати той Авторитет і вплив, якими користувався Марк Туллій Цицерон, чиє походження вершників було, здавалось би, занадто низьким для скільки-небудь успішного просування в аристократичній республіці, якою і був Рим. Посада префекта Преторія (своєрідного консультанта імператора з питань юриспруденції) була другою за значимістю в неписаному табелі про ранги Риму періоду Імперії. Тим самим, юриспруденція (а не бізнес, масова результат цих спільних зусиль інтелектуальної еліти — це і є римське Право. По-п’яте, римське суспільство приділяло праву виключну роль в справі розбудови держави і підтримання моральних устоїв. Право розглядалося не як інструмент досягнення корисливих цілей найбільш освічених чи заможних верств населення, а в якості інструменту справедливості. Iustitia in suo cuique tribuendo сernitur — Справедливість полягає в тому, щоб кожному дати те, що йому належить (Дігести). Не випадково, саме в Римі були вироблені чотири заповіді юриста: Die, due, fuc, fer — говори правду, веди справу чесно, роби потрібне, стійко перенось труднощі. Римське Право класичної доби, принаймні зовнішньо, декларувало і утверджувало рівність усіх громадян перед законом, зокрема, патрон, який завдавав шкоди інтересам клієнта, підлягав прокляттю і навіть судовому переслідуванню. Тим самим в уявленні повноправних римських громадян це Право бачилося позакласовим, максимально об’єктивним. Незважаючи на втрату даної ознаки в період пізньої Імперій рецепція римського права в нових історичних умовах відроджувала саме цей забутий принцип рівності серед громадян. По-шосте, розвиток продуктивних сил та виробничих відносин у Римській державі сягнув раніше небаченого рівня. Європейські країни зуміли вийти на подібні об‘єми економіки та характер економічних відносин (оренда, позика, фрахт, іпотека, товариства тощо) аж в період раннього капіталізму. При цьому виявилося, що цілком допустимі прямі запозичення з римського права, звичайно, з врахуванням окремих національних особливостей кожної держави. Можна говорити про певну досконалість римської правової системи не лише стосовно власної епохи, але й — до деякої міри — відносно усіх наступних, нерабовласницьких формацій.

Аналогічно римське приватне Право сприймалося законодавцями Відродження та ранньокапіталістичної епохи як своєрідний зразок, взірець для наслідування. Тому, можна говорити, що правові системи усіх європейських і багатьох неєвропейських країн, у більшій чи меншій мірі, зазнали впливу римського права.

1. Поняття про юридичні факти, їх класифікація

В юридичній літературі юридичні факти визначаються як передбачені гіпотезою правової норми конкретні обставини, з настанням яких виникають, змінюються або припиняються правові відносини, або як конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. На перший погляд уявляється, що наведені визначення є тотожними, але вони мають суттєві відмінності. Основною відмінністю у наведених визначеннях є те, що у першому головний акцент зроблено на гіпотезу правової норми, яка містить вказівку на конкретні обставини, а у другому — на ці конкретні обставини.

Юридичний факт — один з елементів правовідносин: певні життєві обставини, ситуації, з якими юридичні норми пов’язують виникнення, зміни або припинення правовідносин.

Юридичними називаються ті факти, які тягнуть за собою правові наслідки, конкретизують зміст взаємних прав та обов’язків сторін.

Юридичні факти є явищами соціального порядку і одним із видів можливих соціальних фактів. За загальним уявленням факт — це дійсна, невигадана подія, дійсне явище; те, що сталося, відбулося насправді. Для того, щоб соціальні факти набули правової природи, тобто стали юридичними фактами, необхідно, щоб вони відповідали певним вимогам, які у своїй сукупності дадуть можливість бути підставами виникнення, зміни чи припинення бюджетних правовідносин. По-перше, вони мають бути фактами реальної дійсності, по-друге, вони повинні бути зафіксовані у правових нормах і визначати їх гіпотези. По-третє, з їх появою повинні виникати, змінюватися чи припинятися відповідні бюджетні правовідносини, що призводить до певних юридичних наслідків.

таким чином, для визначення поняття юридичних фактів прийнятним є другий варіант визначення. На мою думку, враховуючи зазначене вище, можна визначити юридичні факти у бюджетному праві як обставини реальної дійсності, які зафіксовані у гіпотезі бюджетно-правової норми і спричиняють відповідно до цієї норми настання певних юридичних наслідків — виникнення, зміну чи припинення бюджетних правовідносин.

За вольовим принципом юридичні факти поділяються на: дії, правомірні або неправомірні, та бездіяльність (напр. ненадання допомоги лікарем). Юридичні факти також є: індивідуальні правові акти як результати певних правозастосовчих дій (цивільно-правові договори, процесуальні акти з кримінальних, цивільних адміністративних справ — постанови, протоколи, . ухвали, рішення і т. ін.); стан юридичного значення, який має загальний характер (громадянство, конституційні права і обов’язки тощо) і такий, що виникає за конкретних обставин (родинний стан, сп’яніння, вагітність, хвороба тощо).

За наслідками юридичні факти поділяються на правоутворюючі (укладення трудової угоди); правозмінюючі (перехід на іншу роботу); правоприпиняючі (закінчення терміну угоди і реалізації повноважень).

Захист цивільних прав у римському приватному праві міг здійснюватися як у позовному, так і в спеціальному (за допомогою інтердиктів претора) порядку. Головним з них, як і взагалі типовим для приватного права, був позовний захист. Оскільки про динаміку і види судового процесу йшлося при розгляді загальних положень римського права, тут відразу почнемо з характеристики цивільноправового позову.

У класичному римському праві позов (actio) — це Право домагатися через суд того, що тобі належить. Іншими словами, позов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

За часів формулярного процесу претор мав Право подавати позов, виходячи з принципу добра і справедливості, а не з наявності норми права. Було розроблено розгалужену систему позовів. У преторських едиктах наводилися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які одержували правовий захист з боку претора. Розглянемо найтиповіші з них.

. Actio in rem (позов «до речі») та actio in personam (позов до певної особи).

Якщо предметом спору було Право на річ, то це був речовий позов (actio in rem), наприклад, спір про Право власності, сервітутне право тощо. Порушником цього права потенційно могла бути будь-яка третя особа, оскільки в кожної з них могла виявитися спірна річ, право на яку оспорював позивач. Хто буде відповідачем за речевим позовом — невідомо, бо невідомо, хто може виявитися порушником речевого права. Захист засобом речевого позову називався абсолютним захистом.

Якщо ж предметом спору була певна дія, Право вимагати виконання якої належить позивачеві, то це — персональний, або ж особистий позов (actio in personam). Він випливав з особистих правовідносин, що складалися між двома або кількома певними особами, найчастіше з договору або іншого зобов’язання. Правовідносини тут встановлювалися між конкретними особами. При цьому заздалегідь було відомо, хто з них може виявитися порушником. Отже, відомо, хто міг бути відповідачем за даним позовом. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту.

. Actio stricti juris (позов «суворого права») та actio bonae fidei (позов «доброї совісті»).

Основна відмінність між ними полягала в тому, що при розгляді actio stricti juris суддя був пов’язаний буквою договору або закону і не міг від неї відступити, навіть якщо вважав, що допустить помилку. При розгляді actio bonae fidei суддя з’ясовував справжню волю сторін, тобто насамперед те, до чого сторони прагнули при укладенні договору, а не що було виражено у букві договору чи закону. Позови суворого права були відгомоном давніших часів, коли панував формалізм. Позови доброї совісті — породження часу пом’якшення формалізму. Наприклад, якщо при відчуженні особливо важливих речей не додержувались спеціального ритуалу (так званої манципації), право власності до набувача не переходило, що давало формальне Право відчужувачеві вимагати повернення проданої речі. Відповідно до позовів суворого права вимоги позивача підлягали задоволенню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того самого позивача відхилялись, оскільки продаж все ж мав місце.

3. Actio directa («прямий позов»), що містить головну вимогу в даних відносинах, та actio contraria («зворотний позов»), призначений для захисту прав, похідних від головних. Наприклад, при веденні чужих справ без доручення за допомогою прямого позову захищалися права господаря справи, в яку втручалася стороння особа. Це було пов’язано з таким принципом римського приватного права, як неприпустимість втручання у сферу чужих майнових прав. Разом з тим, мали бути захищені й права гестора, який добровільно зробив корисні витрати на чужу користь. Для цього йому і надавався «зворотний позов» про відшкодування доцільних витрат на користь господаря.

4. Actio utilis — позов за аналогією. Дозволяв претору поширити захист на відносини нові, застосовуючи норми jus civile, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому, що відомий позов застосовується до подібної ситуації. Наприклад, відповідно до вже згадуваного закону АквілІя відповідач зобов’язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — согроге согрогі. Наприклад, чужу тварину вбили палицею.

Якщо ж її заморили голодом, то відповідальність не наставала. Проте, оскільки результат в обох випадках був однаковим, то претор поширив застосування зазначеного позову І на ситуацію, коли тварина вмирала з голоду від дії чи бездіяльності винної особи, за аналогією.

5. Кондикції — особливі зобов’язальні позови, передбачені jus civile, у яких не згадуються підстави їхнього виникнення.

Ще у легісакційному процесі у формі вимоги виконання зобов’язання з перенесення права власності з’явився цей термін, один з найдавніших у римському праві. Широке застосування кондикції дістали у формулярному процесі. Це персональний позов суворого права, спрямований на витребування певної грошової суми чи певної речі. Спочатку цей позов випливав з конкретних контрактів. Проте його значення зросло при вирішенні спорів, що виникали з безпідставного збагачення, однією із спеціальних форм якого була кондикція про повернення викраденого.

Післякласичне Право спеціалізувало кондикції як специфічний вид цивільного позову саме в зобов’язаннях, що виникали з такого збагачення. Це були кондикції: про повернення незаборгованого, сплаченого помилково; кондикція проти того, хто прийняв виконання, яке його ганьбило, або проти того, хто прийняв виконання, заборонене законом. Однією з найпоширеніших була кондикція про повернення майнового надання, мету якого не було досягнуто, а також кондикція про повернення збагачення, що сталося з інших неправомірних підстав.

Римська юриспруденція розробила фундаментальне вчення про кондикції, що стало основою для сучасних позовів з безпідставного збагачення.

6. Actio fictia — позови з фікцією. Претор пропонував судді припустити існування якоїсь обставини і з урахуванням цього вирішити справу.

Причиною появи цього виду позовів було те, що з розвитком господарського обігу виникали нові майнові відносини, для яких jus civile не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист таким відносинам, пропонуючи у формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї нові відносини.

. Позови з переміщенням суб’єктів в інтенції та кондемнації. Застосовувались, наприклад, для судового представництва — в інтенції вказувалось ім’я того, кого представляли, а в кондемнації — ім’я представника.

. Позови штрафні та реіперсекуторні. За першими можна було стягнути штраф. За другими можна було вимагати відновлення порушеного становища, передачі прав тощо. Іноді ці функції поєднувалися в одному позові.

. Actio popularis — позов, що його міг подати кожний римський громадянин в «Інтересах римського народу. Такий позов можна було, зокрема, подати щодо «поставленого чи підвішеного», «вилитого чи викинутого». Штрафи за такими позовами стягувались на користь держави.

Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачено документи, померли чи викали свідки, забуто окремі факти тощо. Зовсім інша річ, якщо позивач звертається за захистом свого порушеного права відразу чи протягом короткого строку після правопорушення. Крім того, якщо позивач довго не звертався за захистом свого права, це породжує невизначеність у правових відносинах, в цивільному обігу. Наприклад, до покупця звернулася третя особа, стверджуючи, що куплена нею річ належить їй на праві власності. Однак активно ця третя особа не діє (позову не подає). Покупець, між тим, купив річ для подарунка, а тепер не знає, як бути. Невизначеність породжувала нестабільність цивільного обігу, чого не можна допускати. Тому з давніх часів строки в майнових спорах — необхідний елемент цивільного судочинства.

строки мають різне значення і в інших правовідносинах. В одних випадках час може породжувати правовий захист, в інших — погашати. Закінчення певного терміну перетворює факт у Право (набувальна давність), проте він і гасить Право (позовна давність).

Поміж часово-правових категорій у судочинстві найбільшого значення набула позовна давність — встановлений законом строк для захисту порушеного права в суді. Як правова категорія у римському праві вона виникла досить пізно, класичне римське Право цього поняття не знало. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась і позовна давність. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже, Право на захист його в суді. Вони були короткочасними.

Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:

1) законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — 30 років;

2) сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне Право. Наприклад, у спорі про право власності зі спливом законного строку власник втрачав як право на захист, так і Право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав Право на судовий захист свого права власності, однак він не втрачав самого права власності;

3) законні строки не переривались і не призупинялись. Позовна давність могла призупинитися й перерватися.

Спочатку цивільні позови давністю не обмежувалися — доти, доки існувало саме Право, існувало й право на позов, тобто Право на судовий захист. Однак уже претори із зазначених вище причин обмежують право на захист строком в один рік (строк повноважень самого претора). Згодом було встановлено строкові обмеження для деяких цивільних позовів. І тільки в 424 р. імператор Теодосій II ввів спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю 30 років. Згодом для деяких позовів (церкви, державні скарбниці та ін.) встановлюються триваліші строки — 40 років, для інших — коротші. Але основний строк позовної давності — 30 років.

Встановлення жорстких строків позовної давності потребувало точного Визначення початку їх перебігу, що залежало від день після закінчення договірного строку. Наприклад, договір позики грошей був укладений на 5 років — з 01.01.80 р. до 01.01.85 р. н. є. Позовна давність починає свій перебіг з 02.01.85 p., проте якщо в договорі строк виконання не зазначений, то він спливає через 7 днів після заяви вимоги кредитора. У спорах про речеве Право перебіг позовної давності починається з того часу, коли в суб’єкта речевого права (власника) виникає Право на позов, тобто коли йому стає відомо, де знаходиться його річ.

Нормальний перебіг позовної давності може перериватися й призупинятися. Перерва настає з двох підстав: підтвердження боргу і звернення з позовом у встановленому порядку. Наприклад, боржник, якому кредитор нагадав про необхідність виконати зобов’язання, своїм проханням про відстрочку виконання не тільки не заперечує наявності боргу, а й підтверджує його і тільки просить про відстрочку. Інший випадок переривання позовної давності — подання позову, який не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди про ту саму відстрочку.

Призупинення на певний строк перебігу позовної давності може бути обумовлене певними обставинами, однак після їх усунення їх позовна давність триває. Строк, що минув після призупинення позовної давності, компенсується часом після її поновлення. У сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності. Призупинення позовної давності могло мати місце у разі військових дій, епідемії, неповноліття правомочної особи та за інших обставин, що були перешкодою для звернення з позовом.

Сплив строку позовної давності тягнув погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне Право продовжувало існувати, проте воно вже позбавлене захисту з боку держави. Отже, виконання зобов’язання після спливу строку позовної давності (наприклад повернення боргу) вважалося виконанням належного, оскільки саме Право існує, хоч І позбавлене захисту позовом.

4. Спеціальні засоби преторського захисту

Крім позовного захисту порушених прав, було введено найрізноманітніші форми непозовного захисту від правопорушень. Вони ґрунтувалися на положеннях магістратів і були виразом адміністративної влади. За своєю природою це були адміністративні форми захисту суб’єктивних цивільних прав. Серед них розрізняли інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан.

1. Інтердикти (розпорядження претора, якими він забороняв здійснювати які-небудь протиправні дії) спочатку адресувалися конкретним особам, а потім проголошувались як загальнообов’язкове правило. Вони широко застосовувались як правовий засіб проти самоправності — претор віддавав розпорядження іншій стороні: не чинити насильства (vim fieri veto). Самоправність в давні часи найчастіше виявлялась у відносинах володіння. Внаслідок цього і виникли посесійні інтердикти, створені для захисту фактичного володіння речами. Вони поділялись на інтердикти, що захищали наявне володіння від посягань третіх осіб, інтердикти про повернення втраченого володіння тощо.

2. Стипуляція — обіцянка заплатити певну суму або зробити що-небудь: проголошувалась в урочистій обстановці у відповідь на конкретно поставлене питання. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечення виконання вже існуючих зобов’язань чи попередження можливих негативних наслідків. Наприклад, будинку сусіди загрожує обвал, що може заподіяти шкоду заявнику. Останній звертається до претора з проханням взяти в сусіди обіцянки відшкодувати шкоду, якщо вона настане.

3. Введення у володіння здійснюється за розпорядженням претора або для забезпечення схоронності певного майна, або для виконання певних дій. Введення могло здійснюватися над цілим майном, на певну річ, наприклад, введення у володіння спадковим майном з метою забезпечення виконання заповідальних відказів.

4. Поновлення первісною стану (реституція). У деяких випадках правові наслідки, що виявилися вже після здійсненого юридичного факту, невигідні або навіть шкідливі для однієї із сторін правочину. Наприклад, неповнолітній, не маючи достатнього досвіду, уклав невигідний для себе договір купівлі-продажу будинку, що призвело до переплати в ціні (будинок був недобудований, мав інші неприховані чи приховані недоліки). В такому разі необхідно виправити несправедливе становище. Претори створили для цього restitutio in integrum — повернення у первісний стан. Сторона, для якої настали негативні наслідки укладеного договору, звертається до претора з проханням визнати факт укладення договору, що спричинив негативні наслідки, недійсним. На підставі своєї влади претор визнає недійсність юридичного факту (укладення договору) і поновлює сторони в стані, в якому вони знаходилися до укладення договору (повертає покупцю виплачену ціну, а продавцю — продану річ). Це і є поновленням первісного стану.

Реституція застосовувалася у певних випадках: неповнолітність однієї із сторін (minor aetas), обман (dolus), помилка (error), погроза (metus), відсутність однієї із сторін (absentia justa). Для застосування реституції вимагалися дві умови: наявність шкоди у потерпілого; строк застосування (не більше року після настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).

Висновки

Удосконалення сучасного українського цивільного законодавства перехідної епохи (від тоталітарного соціалізму до ринкової економіки) вимагає своєрідних рецепцій і запозичень.

Володіння юридичною термінологією (необхідне не тільки для науковця, але й для юриста-практика) неможливе без засвоєння історії її виникнення.

Чіткість юридичних визначень і формулювань, досконала юридична техніка давніх римських юристів та здійснених ними кодифікацій (особливо це стосується вчення про позови) мають неоцінене значення для становлення юриста та підвищення його наукової і практичної кваліфікації.

Римське приватне Право мало величезний вплив на розвиток світової культури (у широкому і вузькоправовому розумінні). Окремі положення римського приватного права стали крилатими, це юридичні презумпції, що не вимагають доказів. Як приклад, приведемо: Is fecit cui prodest — Зробив той, кому вигідно, Audiantr et altera pars — Слід вислухати й іншу сторону, Nemo debet bis риніті uno delicto — Ніхто не може бути двічі покараний за одне й теж порушення тощо.

список літератури

1. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. 3-е изд.- М., 1992.

. Подопригора А. А. Основы римского гражданского права.- К., 1994.

. Римське право: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 512 с. — Бібліогр.: С. 477-481.

. Тищик Б. Й, Орач Є. М. Основи римського приватного права. — Львів, 1994.

. Тищик Б. Й. Історія держави і права країи Стародавнього світу. Навчальний посібник у двох томах. Том другий. Історія держави і права Стародавнього Риму. — Львів, 1999.

. Історія Стародавнього світу / За ред. Ю. С. Крушкол. — К., 1986.

Учебная работа. Расчет конденсатора-холодильника в производстве бензола